Про те, як йти до своєї мети, ми говорили з українським режисером анімаційних фільмів Мануком Депояном. А ще – про жагу до малювання, як прогуляти школу та не спалитися, трабли на екзамені та 100% спосіб приготування смачних сосисок… А що видумали!? Він звичайна людина.
- Манук, завжди цікаво, чому успішна людина раптово змінює вектор своєї діяльності. Ось ти тільки що був архітектором й вже бац, ти – режисер мультиплікації. Набридло будувати чи це був пошук себе самого?
МАНУК: Я завжди дуже любив малювати. Малював усюди – у зошитах, у підручниках. Були розмальовані усі вільні місця, усі поля. Найбільш до вподоби мені було малювати у підручниках, вони були товстішими за зошити і їх було зручніше та довше гортати. А тому чоловічок, якого я малював на кожній сторінці, якщо швидко гортати, бігав, стрибав, перекидався тощо.
Коли у дитинстві мене питали, ким я хочу стати, я завжди відповідав: мультиплікатором.
Та у Вірменії не було можливості навчатися на мультиплікатора. Для цього потрібно було б їхати до Москви. Пішов на архітектурний, бо мультиплікація багато у чому схожа на архітектуру. Тоді я про це ще не думав, але перш ніж починати новий фільм, необхідно чітко розуміти яким він буде. Коли ти починаєш працювати, то маєш вже конкретне уявлення що і як повинно бути. А коли з’являються думки, що можуть суттєво вплинути на задум, це як принцип доміно – може потягнути за собою і змінення стилістики.
Мені подобалась професія архітектора, бо це дозволяло мені багато малювати. А я це люблю! Мою дипломну роботу навіть відправили у Казахстан на всесоюзний конкурс з архітектури. Вона була визнана там найкращою, а я – переможцем.
Після закінчення університету за розподілом, який був обов’язковим у ті часи, я почав працювати звичайним архітектором. З часом став старшим архітектором, а потім й керівником групи архітекторів. Моя група займалась житловим будівництвом в одному з районів Єревану.
Землетрус 1988 року сколихнув не тільки усю Вірменію, а й перевернув моє життя. Було не до нового будівництва, а тому настав час змінюватись. Доля склалася так, що я познайомився з відомим вірменським режисером-мультиплікатором Робертом Саякянцем, який запропонував мені спробувати себе в якості мультиплікатора. Ось так я пішов шляхом дитячої мрії та поринув у світ мультиплікації.o.
- Добре, чим допомагають у роботі навички архітектора - зрозуміло. А як щодо шкільних знань? Щось є корисне для мультиплікатора?
МАНУК: Звичайно, по-перше – уроки малювання. Я їх дуже любив. По-друге, дуже важливими стають знання математики, біології та фізики. Особливе місце займає фізика. Багато речей в анімації створюється з врахуванням законів фізики, бо інакше ніхто не повірить у твою історію.
До речі, математику й фізику я полюбив лише у випускному класі, коли за допомогою додаткових занять став розуміти їх значно краще.
Але життя – воно таке дивне й непередбачуване буває. На екзамені з фізики трапилось щось незвичайне. Я просто онімів та й усе. Я написав письмову частину на відмінно, але фізично не зміг вимовити ані слово, аби відповісти на усне запитання. Хоча відповідь я знав.
Скажу відверто, що після школи значну частину математичних формул та рівнянь я вже забув. Але є знання, які поклали до твоєї голови назавжди.
Наприклад, як «правильно» варити сосиски. Дружина мене сварить за те, що я кидаю їх у каструлю, не знімаючи захисної плівки. Та це тому, що я пам’ятаю як їх варили в шкільній їдальні. Зазвичай я купував дві та хліб. В їдальні на столі стояв стакан з холодною водою, в нього занурювали сосиску й потім плівка легко знімалась. Я добре це запам’ятав та й зараз користуюсь цим лайфхаком. І впевнений, що так сосиски стають більш смачними.
- Тобто ти був таким похвальним учнем у школі?
МАНУК: До 8 класу я був майже зразковим учнем, навчався на добре та відмінно. Та у 8 класі все змінилося.
У нашій школі було чотири 7-х класів, один з яких був не надто успішним. Здавалось, що там зібралися усі, хто не хотів вчитись. Вирішили учнів цього класу розподілити між трьома іншими, аби посилити їх тягу до знань. Та вийшло усе навпаки. Тож після 10 класу моя середня оцінка дорівнювала 3,9.
Вони навчили нас прогулювати школу, тікати з уроків. У цьому вони були дуже розумні й підмовляли драпати усім класом. Це убезпечувало від сильного покарання.
Зимою ми сідали в автобус, бо в ньому було тепло, і їздили по кругу поки не відчинявся кінотеатр. А потім йшли у кіно. Зазвичай на пригодницькі фільми: про апачів, Зорро чи Чингачгука. А одного разу ми випадково потрапили на сеанс «Амаркорду» Федеріко Фелліні. Виходили із зали у шоці. Фільм, щиро кажучи, дуже вразив і я навіть досі пам’ятаю, що відчував тоді.
- Уявляємо, як ви класом у рядок по два виходите у ворота школи посеред дня…
МАНУК: Одного разу я домовився із друзями, що навчались в іншій школі, піти у кіно замість уроків. Директорка моєї школи була драконівські строгою й того дня, так припало, вона наказала зачинити на замок усі шкільні ворота.
Та чи могло мене це зупинити? Авжеж, ні, бо друзі чекали. Я вирішив здійснити побіг через вікно у чоловічому туалеті. Усе б нічого, та він розташовувався на другому поверсі школи. Необхідно було спускатися по водостічному жолобу. І ось, коли я вже був на середині шляху, майже на волі, раптом зверху пролунало: Депоян! Ти куди? Миттєво повертайся назад.
Чесно кажучи, я б однаково вже не зміг піднятися та забратися через вікно. Тому я швиденько спустився та втік. Звичайно, потім батьків запросили у школу.
- Про кіно зрозуміло, а як щодо книг? Чим захоплювався?
МАНУК: У шкільні роки дуже полюбляв фентезі, дивовижні світи. До речі, полюбляв малювати історії та різних персонажів на тему грецької міфології. Мабуть, саме тоді я навчився малювати у різних стилях, що дуже допомагає мені зараз у моїй вже професійній роботі.
Зараз я частіше слухаю аудіокниги, ніж беру у руки друковане видання. Й тут напевно питання не тільки у тому, що стало менше вільного часу. Я жив приблизно на відстані одного кілометра від школи, а тому ходив до неї пішки. Одного разу я не встиг вдома вивчити урок, а тому дістав підручник й читав на ходу. Так й врізався в стовп. Аж зірки закружляли навколо голови. Тож нікому не раджу читати на бігу.
- Дякуємо за бесіду! Залишилось лише одне запитання. Будь ласка, продовж вислів: «Я б ніколи не…».
МАНУК: Я б ніколи не образив нікого навмисно.
